...в той час [Русі-України] українці здобували свій питомий мисленний дім.

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.

Душа його була жорном накарбованим, жорном невпинним, що меле разом з добірним зерном кукіль і вівсюг життя.

Цього всього не можна б витерпіти, і люди ці всі давно були б по божевільнях, коли б не одна людська риса, і не взагалі «людська», а риса совєтської людини, яка давно навчилася до всього ставитися з глумом, з презирливою іронією, з насмішкою.

На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

Що з тих «поважних рацій», як не можуть вони ні одного створити дива у людських душах так, як то створили перекази чудові галілейські що цвітом невмирущим зацвіли серед пустині людського невірства?

Голова в людині всьому – серце людське. Воно-то і є найточніша людина в людині, а все інше околиця... А що ж є серце, коли не душа? Що є душа, коли не бездонна думок безодня? Що є думка, коли не корінь, сім’я і зерно всієї нашої плоті, крові, шкіри та іншої зовнішності? Бачиш, що людина, котра мир сердечний погубила, погубила свою голову і свій корінь.

Душа прагне зрозуміти, чому їй дісталося саме це тіло.

…без мовної спільності не може бути нації.

Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання.