Люди ж — це суть ті, які знають і глибоко вірять в те, що колись предстануть на Страшному Суді; до такої міри твердо знають це, що бояться, наприклад, померти в непристойному вигляді. Як там буде на тому Суді, який присуд вирече їм Вищий Судія, - це питання інше, - вони ж хотять бодай у перший мент, коли предстануть, не зробити враження якихсь непоштивих нахаб. От це — люди. Вони знають, що в них є душа, а в блощиці нема, що душу цю до смерті понесуть у голубу височінь світлі янголи й принесуть її кудись, де буде без кінця життя.

Ви мене тепло і гарно…хвилюєте.

Як я міг не хотіти жить? Як?! Та це ж найбільші благо й радість. Ну, хай я проживу ще тільки двадцять років, хай, справді, на завсігди, на віки я піду з життя й ніколи вже більше не зможу вернутися, не зможу хоч одним оком зазирнути, що сталось на світі, що змінилось, якою зробилась земля, хай я ніколи не зможу дізнатись, навіщо потрібно було моє існування, - хай так, але що з того. Я благословляю життя й за те тільки, що маю його, я дякую комусь і за те, що ще двадцять літ буду жити. Я благословляю й той сум, і ту тиху тугу, з якою думаю про те, що треба буде піти від сих биндюгів, пороху, бузку, крику дитинчат, тихого вечора, планів і хотінь.

Я люблю свій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну ніжну, сумну, скорботно-співучу.

Моя свідомість в гармонії з моїми хотіннями, й це також зміцнює мене й сповнює гордою радістю.

Я жив без цілі, глупо й пошло не через те, що мені подобалась така жизнь, таке життя, а через те, що не знав нічого кращого й думав, що й не може бути.

Хіба ж можна зрівнять по багатству почуття, думок, фактів і так далі життя чоловіка, у которого є велика, висока ціль, і життя якого-небудь обивателя, котрий сам не знає, навіщо живе, которого ціль як-небудь без особливої, удушающої скуки провести день?

…життя — це густа сіть ниток. Заплутана, переплетена, в яку небезпечно втручатись, бо сам заплутаєшся й загубиш власну нитку. Щоб неухильно йти по сій нитці, треба певної жорстокості, треба мати твердість і силу одривати од себе чулі нитки.

…що таке життя, як не суцільна серія мрій?

…всі ми слабі, всі грішні, всі, простіть мене, паршивці, як каже ваш тато, але тільки одні скоряються цій слабості, узаконюють її, а другі не хотять узаконяти, не хотять скориться. Хочу сили, радості, любові хочу, й більш нічого! От. Хай я буду падать, хай по капельці буде набиратися ця сила, хай і радості не буде, й злоба хай буде, а я все-таки їх не признаю, не скоряюсь. І от це вже саме ослабить силу страждання.

Дідусю Дніпро, поможи й принеси те, до чого рветься душа!

Ми творцями буваємо доти, доки ми — люди, доки ми віримо, що Бог правду бачить, та не скоре скаже, що в блощиці душі нема, а в нас є.

Хм! Чого мені радісно? Хіба я знаю? Радісно, що вітер такий м'який і соковитий. Радісно, що зорі кліпають, як засоромлені оченята дитини. Радісно, що внизу гомонять істоти, похожі на мене, і чогось рухаються, і спішать кудись, і минають повз мене. Хіба я знаю? Радісно, що далеко-далеко єсть країна, де їдять вареники з крапинками сиру і гай увечері, зверху позолочений, а внизу таємно-темний, вогким пахом будить щось в душі.

Я тільки-що повечеряв і почував себе цілком зручно на своєму матраці на планеті, яка зветься Землею. В небі вже світились крізь розідрані непокійні хмари инші планети і я до них дружелюбно посміхався.

От мені, наприклад, сумно, що зірки біжать між хмарами одна за одною. Сумно, що десь низький жіночий голос, як оксамитовою стьожкою в'ється по сходах. Сумно, шо десь єсть країна, в якій більше не співають в гаях наших чудових пісень, а в хатах замість вареників їдять лободу.

...наші ідеї, наша любов до ближнього, наші горді, великі поривання, наші святині — це тільки листя. Розумієте: тільки листя, віти і віточки. Обріжте всі листя, обрубайте всі віти, лишіть людину голим пнем, але хай буде у нього живий, простий, грубий, чорний корінь під землею і дерево собі житиме і знов дасть і віти, і листя.

Смійтесь, серце, завжди.

Мені приємно заманути чоловіка на саму гору й зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах - є найкращий.

Невідомо чого, мені стає сумно. Я дивуюсь: звідки йде цей сум? Через що? Де є той резервуар, з якого витікають чуття, і хто стоїть у їх границь? В кожнім разі, не завсігди свідомість.

…я думаю про те, що я страшенно самотній. Самотній же тому, що нікого не люблю. Найпевніша ознака самотніх та, що вони нічого й нікого не люблять.

…як дивно, я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одно в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубить? Себе?

…ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.

...як мало людині треба, аби вона була щаслива!

…коли чесна женщина не любить, то життя з нею в тисячу раз важче, ніж з дурною й підлою.

Моральність - це рожевий пудер на законах природи.

А що таке «чесність», «нечесність»? Плід людської глупоти, лицемірства й поганого соціяльного ладу…

Революціонери завсігди були, є й будуть. Кожна молода, здорова й жива людина є революціонер.

Кожний любить свою молодість, кожний з солодким болем скидає з неї все, що було колись брудного, і лишає собі тільки саме радісне, зворушливе.

Щастя - це не те, що ми отримуємо, а те, що ми даємо.

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

…мені нудно жити. Невимовно нудно, до гидливості, до блювання нудно! От і все. Я не можу уявити собі нічого в житті, чого б я хотів. Багатство? Влада? Слава? Краса? Кохання? Нудне все це до омерзіння, не нове, не піднімає, не вабить. Ніякі найфантастастичніші й неможливі можливості й неможливості не в силі примусити дужче забитися моє серце.

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

Ах, як я тужив один час за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим бажанням заслужити посміх Вищого Судії!

Перший бог, якого утворила собі двонога істота, зробив її людиною. І останній бог, якого вона звергає, повертає знов у тварину. Це - так. Ми робимо коло і приходимо до вихідного пункту, тільки з другого боку, немов би зробивши навколосвітню подорож.

Скільки богів я позвергав! І коли останній упав, я сам став як бог, і світ перевернувся на нудну, одноманітну, так зрозумілу й вічно повторну пустелю.

Поки ми не стали богами, ми віримо, що кохати можна тільки раз у житті, що від кохання дістають гарячку, туберкульоз, що кохання - це свято чуття, яке спалахує між двома істотами спеціально призначеними одна для одної. І в багато дечого іншого ми віримо. А через те всіма силами прагнемо цього, а від цього прагнення плачемо й радіємо.

…згодом ми пізнаємо світ і, будучи щирими принаймні з собою, приходимо до висновку, що кохати можна й не один раз, і не одну, й що нікого ні для кого не призначено й у цьому чутті є стільки ж святості, скільки й у чутті голоду чи згаги. Ми стаємо богами.

Що реакційного в бажанні відродити душу тридцяти пʼятимільйонного народу? Що? Що поганого в тому, що ми хочемо, щоб народ, який дав нам життя, не обижали, щоб...

Ми цінимо те, що самі, своїми зусиллями здобули.

Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання - руський, з переконань - неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос.

Закон життя, усякого: людини, мікроба, блощиці й планети - хотіння. "Хочу!" — от що співає, дзвенить, гукає, стогне, шумить і всяко виявляє себе в природі.

Я знаю, що хотіння є життя й тому: блаженні багато, дуже, люто, нейздійснимо хотящі, бо тих є життя вічне.

Важна суть, а не форма. Суть же - це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, верстат.

Сімʼю не можна зруйнувати збоку. Вона завсігди розпадається зсередини.

Краще знати найстрашніше, ніж не знати нічого і все підозрівати.

Треба творити шлюб, Ганно Пилипівно. От у чім вся причина. Творити свою любов. Закоханість не є любов. Любиш те, що знаєш, чого прагнеш, про що мрієш. А любов приходить тоді, як одходить закоханість. І приходить не сама, а з нами, з нашим хотінням, волею, упертістю, гордістю. От ви закохані в кого-небудь. Вас тягне до тої людини, ваше тіло співзвучне з нею. Хіба це є підстава для шлюбу, для народження нових людей? Ні, ви пізнайте людину в цім тілі, полюбіть її! Пізнайте у дрібничках, у звичках, у найменших і найбільших проявах її, сплетіть себе з нею неподільно. І тільки тоді, як це буде, ви матимете маленьке право сказати, що ви дещо зробили для утворення шлюбу, справжнього, гідного теперішньої людини.