Люди ж — це суть ті, які знають і глибоко вірять в те, що колись предстануть на Страшному Суді; до такої міри твердо знають це, що бояться, наприклад, померти в непристойному вигляді. Як там буде на тому Суді, який присуд вирече їм Вищий Судія, - це питання інше, - вони ж хотять бодай у перший мент, коли предстануть, не зробити враження якихсь непоштивих нахаб. От це — люди. Вони знають, що в них є душа, а в блощиці нема, що душу цю до смерті понесуть у голубу височінь світлі янголи й принесуть її кудись, де буде без кінця життя.

Ви мене тепло і гарно…хвилюєте.

Як я міг не хотіти жить? Як?! Та це ж найбільші благо й радість. Ну, хай я проживу ще тільки двадцять років, хай, справді, на завсігди, на віки я піду з життя й ніколи вже більше не зможу вернутися, не зможу хоч одним оком зазирнути, що сталось на світі, що змінилось, якою зробилась земля, хай я ніколи не зможу дізнатись, навіщо потрібно було моє існування, - хай так, але що з того. Я благословляю життя й за те тільки, що маю його, я дякую комусь і за те, що ще двадцять літ буду жити. Я благословляю й той сум, і ту тиху тугу, з якою думаю про те, що треба буде піти від сих биндюгів, пороху, бузку, крику дитинчат, тихого вечора, планів і хотінь.

Я люблю свій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну ніжну, сумну, скорботно-співучу.

Моя свідомість в гармонії з моїми хотіннями, й це також зміцнює мене й сповнює гордою радістю.

Я жив без цілі, глупо й пошло не через те, що мені подобалась така жизнь, таке життя, а через те, що не знав нічого кращого й думав, що й не може бути.

Хіба ж можна зрівнять по багатству почуття, думок, фактів і так далі життя чоловіка, у которого є велика, висока ціль, і життя якого-небудь обивателя, котрий сам не знає, навіщо живе, которого ціль як-небудь без особливої, удушающої скуки провести день?

…життя — це густа сіть ниток. Заплутана, переплетена, в яку небезпечно втручатись, бо сам заплутаєшся й загубиш власну нитку. Щоб неухильно йти по сій нитці, треба певної жорстокості, треба мати твердість і силу одривати од себе чулі нитки.

…що таке життя, як не суцільна серія мрій?

…всі ми слабі, всі грішні, всі, простіть мене, паршивці, як каже ваш тато, але тільки одні скоряються цій слабості, узаконюють її, а другі не хотять узаконяти, не хотять скориться. Хочу сили, радості, любові хочу, й більш нічого! От. Хай я буду падать, хай по капельці буде набиратися ця сила, хай і радості не буде, й злоба хай буде, а я все-таки їх не признаю, не скоряюсь. І от це вже саме ослабить силу страждання.

Дідусю Дніпро, поможи й принеси те, до чого рветься душа!

Ми творцями буваємо доти, доки ми — люди, доки ми віримо, що Бог правду бачить, та не скоре скаже, що в блощиці душі нема, а в нас є.

…здійняла з дна душі цурупалки старих одбутих почувань.

…мені нудно жити. Невимовно нудно, до гидливості, до блювання нудно! От і все. Я не можу уявити собі нічого в житті, чого б я хотів. Багатство? Влада? Слава? Краса? Кохання? Нудне все це до омерзіння, не нове, не піднімає, не вабить. Ніякі найфантастастичніші й неможливі можливості й неможливості не в силі примусити дужче забитися моє серце.

Я — та ж сама блощиця, як, правда, й усі ми, що звемо себе "вищими людьми". Тільки ми, ці "вищі люди" — брехливі, самозадоволені блощиці. Ми обманюємо себе й других, запевняючи, що живемо з власної волі, що вільні у виборі життя й смерті, що життя наше потрібне для якихсь особливих, вищих цілей, до яких проста, постільна блощиця не може бути участна.

Ах, як я тужив один час за людиною, що померла в мені! За цею голубою височінню, за побожним трепетом, за жагучим бажанням заслужити посміх Вищого Судії!

Перший бог, якого утворила собі двонога істота, зробив її людиною. І останній бог, якого вона звергає, повертає знов у тварину. Це - так. Ми робимо коло і приходимо до вихідного пункту, тільки з другого боку, немов би зробивши навколосвітню подорож.

Скільки богів я позвергав! І коли останній упав, я сам став як бог, і світ перевернувся на нудну, одноманітну, так зрозумілу й вічно повторну пустелю.

Поки ми не стали богами, ми віримо, що кохати можна тільки раз у житті, що від кохання дістають гарячку, туберкульоз, що кохання - це свято чуття, яке спалахує між двома істотами спеціально призначеними одна для одної. І в багато дечого іншого ми віримо. А через те всіма силами прагнемо цього, а від цього прагнення плачемо й радіємо.

…згодом ми пізнаємо світ і, будучи щирими принаймні з собою, приходимо до висновку, що кохати можна й не один раз, і не одну, й що нікого ні для кого не призначено й у цьому чутті є стільки ж святості, скільки й у чутті голоду чи згаги. Ми стаємо богами.

Що реакційного в бажанні відродити душу тридцяти пʼятимільйонного народу? Що? Що поганого в тому, що ми хочемо, щоб народ, який дав нам життя, не обижали, щоб...

Ми цінимо те, що самі, своїми зусиллями здобули.

Знаєте, що таке малорос? Ні? Паршивець, просто кажучи, ні те, ні се. Він, бачите, собі з походження — українець, з виховання - руський, з переконань - неук у всьому, що торкається рідного народу, по вдачі — боягуз, себелюб, раб. От це — малорос.

Закон життя, усякого: людини, мікроба, блощиці й планети - хотіння. "Хочу!" — от що співає, дзвенить, гукає, стогне, шумить і всяко виявляє себе в природі.

Я знаю, що хотіння є життя й тому: блаженні багато, дуже, люто, нейздійснимо хотящі, бо тих є життя вічне.