Йому хотілося виговоритися, виплакатися, вивергнути з себе пережите, здати все те під розпис, ніби табельну зброю, й забути, як погано вивчений урок.

Тоді єдиним його бажанням було, аби це тривало вічність, не губилося у бруді й іржі міста, не тануло у гучних натовпах і задушливих шкільних класах, не стікало до темних міських колекторів. Але щойно ти встигаєш про це подумати: про млість, про вічність і про солодке розжарене повітря, - як на тебе звалюються важкі брили рутини і відповідальності, ти борсаєшся під ними, щосили намагаєшся заковтнути якомога більше повітря, проте легені стискаються під тягарем, мов металобрухт у пресі, і ти вже нічого не можеш, хіба падати на дно і плакати. Іноді нічого не залишається, окрім як плакати. Особливо, коли тобі одинадцять.

Навколо розвалювалися сім'ї, осипалася країна, догнивали багаторічні устої й дотлівала ще минулорічна упевненість у хлібі щоденному. Жити надіями стало нормою.

Коли тобі п'ять, ти можеш сховати весь світ у сірникову коробку. Всі навколо люблять тебе, і ти несеш цю любов, ніби зловленого в лопухах жука. Він весь твій, твоя влада над ним абсолютна, й лише тобі вирішувати: відпустити його чи довго й зосереджено відривати йому лапки і крильця.