Спади мені дощем на груди, пустелю-душу ороси - я стану жить. Я мріять буду, як мріють ранками ліси...

Цілую з першого рядка, бо до останнього не втерплю - дуже скучив.

Ти знаєш, що ти – людина? Ти знаєш про це чи ні? Усмішка твоя – єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.

І ти ясна, і я прозорий, і душі наші мов пісні, і світ великий, неозорий належать нам - тобі й мені.

Ти і я - це вічне, як і небо, доки мерехтітимуть світи, буду Я приходити до тебе, і до інших йтимуть горді Ти.

Без слова немає людини. Слово - це вічність.

Воскресайте, камінні душі, розчиняйте серця і чоло, щоб не сказали про вас грядущі: — Їх на землі не було...

Можна жить, а можна існувати, можна думать - можна повторять. та не можуть душу зігрівати ті, що не палають, не горять!

Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ! Пощезнуть всі перевертні й приблуди, і орди завойовників-заброд!

…на світі той наймудріший, хто найдужче любить життя.

І хочеться Бути дужим, і хочеться так любить, щоб навіть каміння байдуже захотіло ожити і жить!

На цвинтарі розстріляних ілюзій вже немає місця для могил...

На світі той намудріший, хто найдужче любить життя.

І буду ждати кожної години в далекому чи в близькому краю, одну тебе, тебе єдину, маленьку, милу дівчинку мою.

Люся! Я вже встиг солідно скучити за тобою. Всі дівчата в темно-голубих пальтах здалеку чомусь дуже похожі на тебе, а зблизька - ні. Жаль. Люблю тебе дико. Ніколи ніхто так ще не морочив мені голови. На папері цілуватися не дуже смачно, але я цілую мою маленьку Люсю мільйон разів. Губи не заболять — не бійся. Напиши пару рядків... Жду.

На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил.

У кожного "Я" є своє ім'я, на всіх не нагримаєш грізно, ми — не безліч стандартних "я", а безліч всесвітів різних.

Ради тебе перли в душу сію, ради тебе мислю і творю... Хай мовчать Америки й росії, коли я з тобою говорю.