Великі люди - це ті, що використали свої можливості…

Хіба ви не почуваєте хвилинами, що здатні на щось велике? Тільки не знаєте, на що саме... Вся річ у тім, щоб знати себе, а знати себе найважче... життя відхиляє думки від самого себе... А ви, Марто, це цілий світ, великий світлий світ... І так кожен, Марто... Те, що ми бачимо й чуємо в людині, — це тільки крихти... може, навіть найгірше з того, що є в людині...Через те й не можна судити людину по тому, де вона служить... Ви от діловодка, чи реєстраторка, чи машиністка - хіба це важливо? Це для статистики, для вашого завідувача, а для світу ви новий, радісний світ...

...так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя - знайти щось велике там, де всі добачали дрібʼязок!

Але в довгій плетениці годин, у непомітному шуршанні хвилин крізь отвори діб, спалахує іноді цяточка вогню, бентежна й жива іскра, що креслить світючу дугу над холодним потоком часу.

...якщо кожне з них і думало щось про себе, то тільки в зв'язку з нею чи з ним, бо зробилися тим, що зветься парою, добровільним і зреченим додатком одне до одного з усією свідомістю радості цього становища і єдиним бажанням - бути вдвох, бути тільки вдвох!

…ми дуже далеко сягнули й звертаємо очі назад, мов пересельці в бік покинутого рідного краю. Ми вийшли з минулого й сумуємо за ним. І в любові до нації є теж сум за минулим. Основне в нації — це спогад. До нації прилучається тільки той, хто психічно зʼєднався з її минулим. Через те, власне, й не важить нічого, ким хто народився. Це момент суто механічний, це штамп на бланкові, де ще нічого не написано. Бо належним до нації не родяться, а робляться.

Вона стала вірницею його задумів, отже, опанувала його геть усього, прилучилась до найдорожчого, що має людина, — творчості й праці.

Ми не знаємо себе, не знаємо ні меж своїх, ні можливостей. Самопізнання є річ досвіду, а не міркування. В міру живемо, ми пізнаємо себе, отже, границя самопізнання в смерті!

Логіка - це обмеженість людського розуму. Логіка - це його границя. Ми втискуємо в ці границі життя, а це злочин. Життя більше за розум, незрівнянно більше.

...душа ніколи не стомлюється, що творчість веде людину вічно вперед, і минуле зника, як ніч, як туман із вранішнього обрію...

Він не думав уже про неї, він думав нею.

…комуністів є три категорії. Передусім - фанатики; кожен нерв у них кипить, вони прекрасно вмирають. Потім є холодні й такі неприємні, але вони прекрасно мислять. І є ще шахраї, що прекрасно спекулюють.

Мудрість шкідлива, коли не служити пориву…Це зрозуміло, і це трагедія! Щоб жити, треба знати, а знання вбиває. Людськість хитається між дикунством і культурою. А їх треба поєднати, не протиставити!

…є схема для людей і схема для душі. Так от не давай, щоб схема душу опанувала! Бо це провадить до неприємного царства папуг і мавп…

…життя тепер скинуло всі одежі, приліплені цивілізацією, і ствердило геть усе, що свідчили босяки, а філософи заперечували.

Усе тут підлягало виміну, тільки не книжки. Ніякий штукар не виносив сюди цих рушіїв культури, бо й за цілий університет не дістав би картоплини. На базарному полі людський розум зазнав смертельної поразки від вікового свого перебійника - людського шлунка.

Щодня нові почуття прокидаються в нас. Життя не спиняється і не повторюється! І ви, і я, і всі, хто є, — всі ми нові, бо ще ніколи не існували. На порозі душі в кожного юрмляться почуття, думки, наміри, вони всі хотять зайти, вони бʼються за місце в нашій душі, їх тисячі, мільйони. Тільки не можна замикати себе... Ширше двері! Ширше двері!

Кожен день він зустрічав з невиразним острахом. Не тому, що наступний день міг щось змінити в його житті, а тому, що цей день буде подібний до всіх минулих.

Життя складається з двох сил: великих обставин і маленького «я». Маленьке «я» робить людину частиною великих обставин життя. Хто має «я», рівне нулеві, той не живе, а додається.

…в жінці чоловік спізнає світ і себе.

…квітки весни не зівʼяли ще в його душі.

...але що з того, що душа - якийсь комплекс рефлексів, коли ви її в собі почуваєте?

...вона безконечно прекрасна.

...ми надто багато думаємо і мало живемо.

Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і звʼязок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя — почувати цей звʼязок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий...

Українці страшенно наївні, мамо! їх досить потішити якоюсь українською фразою, і вони вже тануть від задоволення.

Вам можна голову продовбати якоюсь мораллю та правилами, та коли вам буде треба, справді треба, ви не тільки вбʼєте й пограбуєте, а ще й прикриєте це високими мотивами, якщо це можливо, — бо треба, ось що вами керує, а не якась мораль...

Ви будете падати й підводитись, рухати свою маленьку вічність, як наша земля, як наше сонце і місяць свою велику, незмірно велику… Так робить світ, так мусимо й ми робити, бо ми частина його, маленькі світи. Тоді здійснюєш те, для чого народився, тоді будеш щасливий. І ніколи не пожалкуєш за тим, як жив.

Так іноді стане важко й... неприємно. І потім самотність... Почуваєш, що ти замкнута в якомусь невеличкому колі. За цим колом є багацько людей, може, дуже цікавих, напевно дуже цікавих, але ти їх не знаєш... Це ясно, що всіх людей знати не можна, але чому ж все таки так мало? Але іноді це буває й приємно... Іноді хочеться, щоб нікого-нікого не знати!

В ній було все, чого він відкинувся, що він утратив, зневажив, занедбав, усе світло незліченних сонців і тьма світових ночей, той розкішний дарунок життя, що трапляє тільки раз до кожних рук у минуще й неповторне користування. Він не думав уже про неї, він думав нею.

Людина не те, що вона читає лекції, не те, що вона сидить в установі, не те, що вона говорить і робить на людях. Вона те, що вона для самої себе, в неофіційній частині своєї програми. Отам її справжнє пізнання. Поворушіть її самотні, затаєні думки, зазирніть у її родину, у її пристрасті - і тоді ви побачите людину: голу, без комірця, без полови слів, якими вона так спритно навчилася прикривати своє життя.

Головні й найзліші вороги нашого життя - звичка і мета. Перша примушує нас зовсім не пізнавати вражень від речей, які нас звичайно оточують; друга - пізнавати ці враження лише службово, у їх відношенні до уявної речі, яка невідомо чи здійсниться для нас коли-небудь.

І якраз ця свідомість власних здобутків сприяла його рішенню віддатися саме цю ніч великому блудодійству самоаналізу.

Вся річ у тому, що випадок не може бути нещасливим. Суть випадку у тому, що він своїм втручанням ламає звичну чи завбачену лінію життя. А це завжди плюс. Чим було б людське життя без випадковості? Подумайте, і ви не зможете уявити собі нічого сірішого.

Щоправда, мислити про себе він не любив і лише зрідка дозволяв собі цю розпусту.

Виснажені маренням клітини мозку давали відчувати в голові страшенну сухість; безумне прагнення, яким він був керований, кричало, не знаходячи поживи. Голод душі мучив його, подерши всі крихти сподіванки, в які звиродніли його надії.

…нестерпуча гіркота душі.

…він пізнав у своєму тілі млосний обіг тепла, пізнав свій подих, ще оповитий напівсонною розміреністю, пізнав дію свого серця з трепетом, з яким пізнав би воскреслий його перший удар: він вступав у володіння собою, він ніби відроджувався одночасно з тим, як прозоріла й розвіювалася завіса сну, що застилала досі його очі.

…його життя змінило домінанту.

…життя, не спрямоване в якийсь фокус, ніколи не може бути повноцінним життям, а тільки безбарвним борсанням, яке не полишає після себе нічого, крім пустки, гіркоти і втоми.

Його розбурхана істота мимоволі з гірким докором схилилася перед тихим подружжям ладу і згоди, що панувало тут, випромінюючи ясну щоденну радість, оперту на працю, обовʼязок і застарілу, хронічну любов.

Він був закоханий так, як інший буває мучеником і героєм: невідома сила поривала його до величі й подвигу.

Людина — це передусім горда тварина. Вона не любить, щоб мотиви її вчинків були оголені, вона лається, кусається, коли їх пробуєш оголити. Я скажу тільки, що немає в людині нічого, ще не зводилося б до її гордості й голоду...

...душевна нудота - легке й неприємне чуття розлагодженості всередині, як ніби в трибки душі потрапило стороннє твориво, чіплялось зубців і гальмувало їх поправний ритм.