Я люблю стежити, як з'єднуються й роз'єднуються люди, зникають і знову з'являються. Кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі.

...весняними ночами мене обхоплює сум. Мені хочеться сісти на Великий Віз та проїхати Чумацьким шляхом.

В ті менти, коли думка його досягала вищих ступнів напруження, обличчя його скупчувалось в одну цілість, робилось урочистим і віяло суворою красою жерця перед престолом Бога. В ці менти провідна думка всевладно скоряла собі мозок, немов вона не була породженням його, а приходила відкілясь та оселялася в голові, як погірдлива господиня.

Я всіх пускаю до себе в душу, але ніхто не може похвалитися, що я був в йому душі.

…тільки вийдеш з кімнати, так і преться все тобі в душу… Будинки, люди, собаки, трамваї. Так і лучить посісти частину душі…

…помирати не страшніш, як народжуватись. Еліксир безсмертя, нам ще невідомий, я певний, надзвичайно простого складу. Це щось подібне до тих резинок, що багатьох урятовують від народження.

Він пригадував минулий день, байдужий натовп і себе, що тинявся між юрбою, та почував себе мандрівником, якого блукливий вогонь без мети водить серед простору.

Що вдіяли ті люди, що віддали вони, щоб зробитися потрібними іншим, щоб дістати життя?

Я шукав…шукав між людьми, а вони мовчали. Те мовчання знесилило мене, та я бачу, їхня мова жорстокіша за мовчанку. Бо їм не потрібна душа.

Кожний прояв власного життя був йому цінним, бо його життя йому вже не належало. І тому, що він полюбив життя в собі, він любив його і в іншім. Вечорами, сидячи на березі річки, він помічав, що вночі життя не припиняється, а набуває лише іншого вигляду, тоншого й ніжнішого. Він дивувався вибагливості життя, силкувався обхопити його все та скупчити в своїх грудях.