Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм деревʼяним язиком, скільки людей, поколінь пережило... Воно завжди викликає у мене настрій, почуття звʼязку з далеким минулим, із життям моїх пращурів.

Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься життя.

Любов - це, як сонце: можна втратити його з виду, але воно завжди є.

Дружба має різні прояви, але закон у неї один - вірність.

Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

Мене втомили люди. Мені докучало бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

…радість ступила у його серце.

Весь світ був як казка, повна чудес, таємнича, цікава й страшна.

Так знайшов він у лісі те, чого шукав.

…трембітала трембіта, оповіщаючи горам і долам про смерть.

В його давній і безпричинний смуток влилась нова течійка.

В безконечних просторах загинув час, і не знати, чи день стоїть, чи минає…

Тут, в полонині, де небо накриває безлюдні простори, що живуть в самотині тільки для себе, вікує тиша.

…коли сонце заходить, ватаг виносить зі стаї трембіту і трубить побідно на всі пустинні гори, що день скінчився миром…

З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.

Вже його зірка ледве тримається в небі, готова скотитися. Бо що наше життя? Як блиск на небі, як черешневий цвіт…нетривке й дочасне.

…з-за гори встає вже Бог-Сонце і вкладає свою голову в землю. Зрушились зими, збудились води, і задзвеніла земля од співу потоків.

Самота, як біль зубів, почина ссать йому серце. Щось велике, вороже душить його, ся затверділа тиша, байдужий спокій, сей сон небуття.

…за тобою банував.

…життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі і сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв.

…поза всякими програмами й партіями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, - і тоді здається мені, що більше права маю на неї.

Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо.

Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування.