Я не забуду щастя дотику до її шовкових кучерів, не забуду її душі, що дивилась крізь сині очі, — моєї душі, тільки далеко кращої, чистішої, невинної.

Десь далеко стукає калатало нічного сторожа. Скільки віків будить воно нічну тишу своїм деревʼяним язиком, скільки людей, поколінь пережило... Воно завжди викликає у мене настрій, почуття звʼязку з далеким минулим, із життям моїх пращурів.

Мені здається, що зараз станеться щось незвичайне: проникне крізь вікно якась істота з великими чорними крилами, просунеться по хаті тінь або хтось раптом скрикне — й обірветься життя.