Я живу не так, як хочу, а як ти мені кажеш в твоїх незліченних «треба», у безконечних «мусиш».

Мене втомили люди. Мені докучало бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинути разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій.

…життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег.

А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі і сторонні - і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, всі лишають на душі моїй сліди своїх підошв.

…поза всякими програмами й партіями - земля належить до мене. Вона моя. Всю її, велику, розкішну, створену вже, - всю я вміщаю в собі. Там я творю її наново, вдруге, - і тоді здається мені, що більше права маю на неї.

Волошки дивляться в небо. Вони хотіли бути як небо і стали як небо.

Ти не тільки йдеш поруч зо мною, ти влазиш всередину в мене. Ти кидаєш у моє серце, як до власного сховку, свої страждання і свої болі, розбиті надії і свою розпач. Свою жорстокість і звірячі інстинкти. Весь жах, весь бруд свого існування.