Він відчув безодню світову як продовження тієї пустки життєвої, серед якої його маленьке серце билося тривогою, чуючи свою приреченість, мабуть, їй, уже світовій пустелі.

Людино, глянь у світ і збагни, де ми. І зрозумій, що ми манюсенькі-манюсенькі... і роковані на поталу комусь страшному і незбагненому... і через те наш розпач нехай буде великим чуттям згоди між теплом твого єства і мого аж до останнього нашого зітхання, бо за ту кривду, що ми зʼявилися на світ, ніхто ні перед ким не стане покутувати і ніхто нас не пожаліє, крім нас самих.

Від пісні, сповненої несосвітенного жалю, небеса напʼялися до останньої можливості своєї сили, аби тільки не луснути і не пустити до Бога страшних жалів невідомого і самотнього жіночого серця.

…ніч спорожніла аж до тієї людської свідомости, за якою починається, мабуть, тільки жах і всякі таємні несподіванки.

…ми живі люди…бо, мені здається, що ми шукаємо самі себе. А цей світ, що ми бачимо і в якім ми ніби центром, цього всього, що я говорю, не потребує виправдовувати ні перед ким.

Бо я ж народився тільки для тебе. Бо я ж ізмалечку аж до сьогоднішнього вечора ждав і жду тільки тебе, тільки тебе…

І це ж і я вчився у своїй семінарії, аби учити українських дітей московської мови. І навчати в школі зневажати свою. Зневажати ту пісню, що сама по собі є вже свято, коли ми її слухаємо. А коли співаємо, то, чим би ми не були, ми стаємо щасливими...