Є гази, що звеселяють душу людині.

…де ж ворог? Що діється? Хто я? Кого і в імʼя чого вбивав? Навіщо все це? Яка темна сила обернула мене на ката?

Час інший, а народ той же. Я вивчив його історію. Їх життєздатність і зневага до смерті безмежні.

Так не підкорятися і так умирати, як умирають українці, можуть лише люди високої марки. Коли я дивлюся на їхню смерть, я завжди тремчу од страху…

Вони були духовно беззбройні…

Він був позбавлений уяви, як і всяка людина з сонним вʼялим серцем.

До чого народ зіпсовано! Все доносять. Клевещуть один на одного.

Багато благородної праці, багато ласки, добра і доброї згоди треба збагнути, знайти і принести в життя, щоб загоїти якось душевні каліцтва і рани людські.

…ти мусиш знати, у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова пʼята! Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в імʼя інтересів загальних, високих. У них немає державного інстинкту... Ти знаєш, вони не вивчають історії. Дивовижно. Вони вже двадцять пʼять літ живуть негативними лозунгами одкидання бога, власності, сімʼї, дружби! У них від слова нація остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... От ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні для чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного.

Як я жалкую, що Бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги.

Не знаю, чи справді воно так, чи то мені приснилось, чи, може, сни переплелись із спогадами і спогадами про спогади — вже не пригадаю.

Ідеш і слухаєш, і чуєш рідну землю, що годує тебе не тільки хлібом і медом, а й думками, піснями і звичаями, і не тільки годує й ростить, а й прийме колись до свого матернього лона, як прийняла прадідів своїх і діда під яблунею.

Як змінився світ. Вже куди не гляну, куди не обернусь, чую: все міняється. Навіть хата наша й та вже не та. Примічаєш? Наче не зовсім і наша, хоч і наша. Неначе стіни в ній розсілись і стріху вітром зірвало й понесло... і видно стало все... так видно й моторошно... Щезла тиша. Отак як Дніпро не потече назад, Одарко, не потече й життя. Що було, то минуло...

Отак, певно, й народжувались народні танці. Не по танцкласах, не на паркетах виникали їх святкові рухи, а в тайних наказах жаги оволодіння, де вже не з волі скрипок чи труб, а за непорушним законом життя душа рветься у височінь, коли, підкоряючись внутрішній музиці поза всіма законами тяжіння, торжествуюче тіло відривається від землі назустріч кращому, що несе в окремій людині безсмертна душа його народу.

Як жаль, що в кіно не можна говорити! Безсловесні ми, німі, як немовлята. Кудись тягнешся руками, хапаєш речі потрібні й непотрібні, падаєш, плачеш, біжиш, — жалюгідна природа. А час настав — так багато пора розповісти.

Мовчки підняв він у збентеженні свої тремтячі руки до небесної порожнечі, куди тисячі літ марно линули духовні сили народу як молитви, сподівання і зітхання.

Розпадається наш древній хліборобський світ.

Неначе пробуджені від сну надзвичайністю того, що сподіялось, люди набули раптом немовби нового бачення світу, і ввесь сенс їхнього буття — всі труднощі, злигодні й героїчні події минулого, всі пристрасті сучасного, і завбачення, і передчуття своєї історичної долі, — все постало перед ними у величній небуденній єдності.

Було щось невимовно радісне, життєдайне в цьому сонячному дощі, і всі це відчули. Він ніби змив всі рештки смутку і скорбот з людей. В кожній його краплині яскріло обіцяння торжества життя.

…як помреш, подай мені знак з того світу, де ти там будеш - в раю чи пеклі, і як тобі там.

Життя таке коротке. Поспішайте творити добро.

Я весь проріс корінням хліба, що пронизує з землі все моє єство.

…для чого тоді нам море? Навіщо рубати нам старі ліси, переносити десятки сіл? Навіщо нам нові моря, якщо в душі у нас не хвилі морські, а болотна гниль?

Щастя, щастя… В наш великий вирішальний час є речі більш важливі, ніж особисте щастя.

Не можу я складатися з одних молекул ентузіазму. Я людина!

Мене не можна образити тому, що на землі умерла мораль.

Так далі тривати не може. Повинно щось статися. Напруження дійшло до краю. Наближається гроза.

Двоє дивляться вниз. Один бачить калюжу, другий - зорі. Що кому.

Земля, питаю, панська чи селянська?

Ми будемо так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?

Увесь його нескладний світ потьмарився й потонув у скорботі. Спинилось все на світі, навіть час.