Вони знали один одного, ще не назвавши себе.

Людські почуття злиденні й недосконалі, бо людство воліло вдосконалювати техніку мистецтва і нехтувало з того, щоб удоскналити бажання. Людство призвичаїлося цінити культурні цінності, що виростали з нездійснених бажань, замість того, щоб культивувати бажання як культурні цінності. Цивілізоване людство культурне у своїх мистецтвах, але воно лишилося варварським у своїх почуттях і бажаннях.

В ці роки «між двох революцій» у студентській масі панували асоціальні настрої, що знаходили в собі вияв для переважної більшості в цілковитій відсутності будь-яких духових інтересів: пасивна відсутність будь-яких переконань, психологічна астенія.

...життя складалося з уривків, з початків чогось, що ніколи не ставало завершеним, з планів, досвідів і проектів, що їх вона ніколи не намагалася здійснити.

Природа вмирає. Світ обернувся на продукт виробництва, а разом з тим, невідхильно, так або інакше, і мистецтво, і кохання, і сама людина, і людські почуття, й світосприймання сучасної людини. Природність почуттів і натуральність взаємин втратили свій сенс. Суспільства реконструюються згідно з новими законами виробництва.

Мені приємно слухати себе самого, власні свої, побіжно висловлювані думки. В словах своїх, виголошуваних тільки для того, щоб бавитись, щоб тішити себе самого, я одкриваю для себе істини, на які я натрапляю несподівано і які тим часом нікого ні до чого не зобовʼязують.

Квіти перестали бути тим, чим вони були досі: квітами. На них складали акти. Їх реєстрували, заносили в бухгалтерські книги Тресту зелених насаджень, проводили по вхідних і вихідних книгах, акти підшивали до справ. Справи стояли на полицях шаф в канцеляріях установ.

Світ змінив своє обличчя, космічні бурі пронеслись над земною кулею, сталися революції, припливали й відпливали фронти, загинули мільйони людей, але незмінним лишився кілок, яким колись підперли ворота в сараї, що зірвались з перержавілого гака.

Я питаю вас: що таке народ? що таке існування народу? Що таке історія або ж те, що ми умовно називаємо історією?..

…кохання за наших часів стало антипсихологічним. Ми не говоримо ніколи «Я люблю!», або ж навіть якщо ми й кажемо «Я кохаю!», то ми не вкладаємо в ці слова жадного почуттєвого змісту. Такий є стиль нашої доби, що одкидає психологічну, особисту характеристику чину. Ми зробилися стримані в вияві наших почуттів. Ми зрікаємося чутливости. Ми стверджуємо кохання, позбавлене чулости.

Обіцянкою неможливого сяяли срібні зірки.

Однак з численних святкових чудес вона для себе прагнула лише одного: книги!.. Це був би подарунок, що його вона зробила б сама собі, подарунок, який прийшов би здалека, але прозгучав би зсередини, як власне звернення до себе. Вона потребувала визволення! Їй бракувало розмови, яка була б мовчанням, дружби, що була б самотою, теплого дотику відсутньої руки в затишку кімнати при світлі лямпи, притлумленої сутінками.

Вона бажала книги, втішної, як сновид, і приязної, як добрий і далекий друг. Якоїсь частки в світі, голосу, який мав би силу поглинути всі дотеперішні скорботи, розчинити всю гіркість днів, що надто багаті були на інтимні розчарування, голосу, здібного стати межею для молодости, яка минала, й відкрити двері в нове життя, яке почнеться завтра.

Чи може книга стати чудом?

…це було не читання, а молитва.

Я пересуваю грані. Я одкриваю нові межі. Я пізнаю чужі обрії далеких відстаней. В моїй уяві постають образи тисячоліть.

Хто скаже, звідкіля й чому прийшла до мене ця туга і огорнула серце й стиснула груди, туга, що не має ймення, що зʼявляється непрохано, затьмарює й гасить радість світла?

Ми обидва тішимося з нашої зустрічі, як тільки можуть тішитись і радіти люди, що зустрілися ненароком на життєвому перехресті і що їх шляхи розійдуться знов, щоб ніколи знов у житті не зіткнутися.

Ми заговорили про епохи, що зникли, про народи, які жили колись у цьому степовому краю. Ми згодились, що ми надто мало знаємо себе самих, які ми є нині, і ще менше знаємо себе, які ми були в минулому.

Ненависть вас стомила, і ви волієте шукати порятунку для себе в милосерді. Я поділяю ваші почуття, але я не певен, чи хочете ви милосердя лише для себе чи також і для всіх інших? Чи ваше милосердя живе, чи воно постало виключно з свідомости вашої слабкодухости?

Крізь моє «я» тече ріка нерухомої темряви.

Можливо, що наступні покоління знов культивуватимуть почуття й чоловіки знов говоритимуть жінкам про свої почуття до них й жінки будуть щасливі, слухаючи чутливі й сантиментальні слова. Але можливо, що ці покоління, які прийдуть, житимуть в світі суцільних негацій, житимуть в жадному світі.

Я не хочу ходити в жадних лавах. Я волію йти власними шляхами!

Ми одвикаємо діяти, відчувати й думати за власною ініціятивою. Ми діємо, думаємо, живемо за загальними приписами, що стосуються мільйонів, які обовʼязкові для кожного і для всіх.

Чи не здається вам, Ларисо, що біблійне оповідання про Адама й Єву відноситься тільки до вас і мене, і ми, ви й я, сьогодні —це ті перші й єдині на світі люди, задля яких був створений цілий цей світ?..

Зʼявляються й руйнуються держави, виникають і зникають народи, відбуваються в світі війни і революції, докорінно змінюється хід історії, але незмінно лишається черепок глини з мальованим орнаментом, уламок цегли від будівлі, шматок вапна з блідими слідами рожевої фарби, мініятюра на пергаменті, полотно картини. Усе зникає, лише твір мистецтва перебуває незмінним.

Кожен митець, є разом з тим народ, і тисячоліття багатоока мільйонова пам'ять народу плекає й живить пам'ять мистця.

Найкращі з мрій завжди - це ті, що про них не треба дбати, щоб їх здійснити...

...серце, повне пам'яті про пишне буяння квіту, назавжди зберігає згадку про світ, який сьогодні став інший.

Колись людство тішило себе, розповідаючи казок, тепер воно воліє палити цигарки. Ілюзорне джерело несталих химер! Умовна спроба зробити дійсність необов'язковою!

Ми не виховуємо в собі і в інших жадних почуттів. Ми лише роботи інстинктів.

Центр ваги за наших часів пересунувся з особи на суспільство. Діє держава, народ, нація, кляса, партія. Коли діє держава, коли діють організовані маси, чи можуть вчинки окремої особи лишитися психологічно мотивованими? Індивідуальна, внутрішня, особиста мотивація вчинку одпадає.

Щоб підтримати поліційний лад в місті, ми ставимо на розі кожної вулиці міцну, дужу уніформовану людину, поліциста, озброєного пістолею й гумовою палкою. Середньовіччя з тією ж метою ставило на розі якнайслабшу людину, каліку, старця, і поліційний обовʼязок її був нагадати кожному, що проходив повз неї, про потребу моральної досконалости.

Є різні способи кохання: можна в коханні кохати лише себе, можна кохати своє кохання до жінки й можна, нарешті, кохати не себе й не своє кохання, а лише ту, яку кохаєш.

Нудьга - то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить із собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, у невідомих і темних проваллях душі.

Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зникне в безмежності. У безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.

…час зупинився, і на світі є тільки солодка млосна знемога сонця, і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.

Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долині і між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня.

У незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно і єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».

В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціалізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет - чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано.

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! Із безмовности родилося розуміння й близькість.

…кохання для мене - надто серйозна річ, щоб я міг поставитися до нього легковажно.

Життя — надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись із того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня й що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.

Поетові не потрібні книжки. Він носить усередині себе в потенції можливість усіх книжок світу.

Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь.

Вона сподівалась, що кохання є щось більше, аніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного?

Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено.

Ми знаємо тільки те, що нам не треба знати.

Я приймаю рішення тільки для того, щоб мати нагоду змінити їх!

Тільки той, що пережив химерне захоплення й розчарування, може бути тверезою й позитивною людиною. Нема більшої небезпеки для людини, коли вона у свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування.

Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому стомлена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя. Воно припадає на «сверхурочні» години. Кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка — ці слова загубили свій сенс. Грані стерлися. Кожна дівчина є жінка, і кожна жінка, коли в її посвідці не написано «розведена» чи «заміжня», є дівчина.

Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити!

Те, що ми звемо любовʼю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любовʼю.

Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.

Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти невгамований смуток душі?!

Мораль є справа звички, згусток засвоєних навиків…

Ми шукали неправдоподібних істин…

Не боятись банальности — це власне єдиний спосіб уникнути її. Тільки нездарам слід стерегтися банальнос­ти. Люди, що вміють мислити своєрідно й обстоювати незалежність свого поводження, ніколи не нехтують банальностями. Це вища наука; не лякаючися безбарвности звичайних ситуацій, вчинків і слів, володіти мистецтвом жонглювати банальностями, як акробат своїми різнобарвними м'ячами. Банальність є трамплін, акробатичний трюк, щоб, стрибнувши в просторінь і не почуваючи під собою ґрунту, відчути неможливе, як можливе

Можна все життя своє прожити і не помітити, що ти існуєш. Можна щось робити, про щось дбати, чимсь цікавитись і лишитись якось до всього цього чужим і непричетним. Усе життя можна прожити, не живши, пройти повз життя навшпиньках, під сурдинку, обминаючи життя, боком, попід стінкою, глухими завулками, ніби ховаючися…

Кожне «сьогодні» визначає не тільки прийдешнє, але й минуле.

Що таке похвала? У кращому разі це непотрібне підкреслення безперечного, в гіршому - це зайвий доказ, що з приводу тебе думки розійшлися, про тебе хтось висловлювався зневажливо і тебе слід підтримати похвалою, підбадьорити, бо тебе лає більшість.

Надто рідко трапляється так у нашому житті, щоб випадково на мить зустрітись, за хвилину розминутись і піти далі з новим і надзвичайним почуттям несподіванки, з думкою, що в банальному плині звичайних наших днів розкрилась нова, досі не прочитана сторінка ще невідомих хвилювань. Нечасто життя приносить нам щось цікаве й нечасто бавить нас химерами, але треба вміти вихопити з життя ці рідкі й нещедрі подарунки нашої долі.

Ми переходили з пітьми в світло і з світла поринали в пітьму. Ми одкривали нікому не знані країни, суходоли, землі. Ми собою починали всесвіт з початку.

Речі є доконечна приналежність життя. Жити - це вважати на речі і зживатися з речами. Людина повинна опанувати речі, перемогти косну нерухомість речей, втілити в речі частину свого життя.

…я не зношу невизначености. Я ладен прийняти будь-яку гірку й прикру звістку, щоб тільки все було зрозуміле і ясне.

Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав.

Сучасна людина виробила у собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що звʼязувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.

Люди втратили почуття сталости. Вони звикають жити в руїнах і серед руїн, немов в чеканні на нову катастрофу, нове знищення, ще страшніше, ще згубніше за попереднє. Свої доми вони обертають в випадкові притулки, хати — в печери або лігва, міста — в переходові табори.