Нудьга - то потвора з головою Горгони. Нудьга приносить із собою біль, викликає в людині химерні ілюзії, що досі спали, не прокидаючись, у невідомих і темних проваллях душі.

Самота, тиша, сонце, пісок, кущі верболозу. Можна годинами, не поворухнувшись, лежати на піску й дивитись у блакить неба. Зір зникне в безмежності. У безкраїй блакитній безмежності згубиться час, свідомість, «я», усе, що було, є й буде.

…час зупинився, і на світі є тільки солодка млосна знемога сонця, і вона, тільки вона, ця соняшна знемога опановує людей і всесвіт.

Ми вдвох. Ми тільки вдвох. Світ замкнено для нас у невеличкій долині і між невисокими горбиками, що поросли кущами верболозу. Тут починається соняшний всесвіт, і тут він кінчається. Нескінченність його вічна. Бажання не прагнуть нічого, окрім цієї вічної нескінченности соняшного дня.

У незворушному соняшному спокої ми одсвяткували радість осяйного останнього сьогодні, знаючи, що воно одно і єдине, що на кожному «сьогодні» вже поставлено печать невідхильного й неминучого «було».

В ідеальному царстві майбутнього, де все буде соціалізовано, не буде й не може бути фахових поетів, фахової поезії й літератури: там кожен чоботар може бути поетом і поет - чоботарем. У суспільстві, просякненому поезією, поезію буде машинізовано.

Так, нічого не сказавши, ми сказали все! Із безмовности родилося розуміння й близькість.

…кохання для мене - надто серйозна річ, щоб я міг поставитися до нього легковажно.

Життя — надто чудна річ, надто чудна, щоб дивуватись із того, що в мене, людини, котра ненавидить книжки й нічого спільного не має з літературою, є велика книгозбірня й що письменники, навіть видатні й поважні, ніколи не купують і не збирають книжок.

Поетові не потрібні книжки. Він носить усередині себе в потенції можливість усіх книжок світу.

Долоні живуть доторканням губ. Губи квітнуть поцілунками долонь.

Вона сподівалась, що кохання є щось більше, аніж кохати, що наше кохання спопелить попельність буденних днів і тижнів, що в коханні розквітне блакитний сон незнаного майбуття. Вона сподівалась, вона чекала на це. Але що я можу дати їй, окрім самого себе, я — проста, звичайна людина, надто звичайна для дівчини, яка шукає незвичайного, неможливого й неправдоподібного?

Давні форми шлюбного життя порушено, нові ще не знайдено.

Ми знаємо тільки те, що нам не треба знати.

Я приймаю рішення тільки для того, щоб мати нагоду змінити їх!

Тільки той, що пережив химерне захоплення й розчарування, може бути тверезою й позитивною людиною. Нема більшої небезпеки для людини, коли вона у свойому житті не пережила спочатку захоплення з якоїсь химери, а потім розчарування.

Для сучасної жінки, що служить, що працює, що приходить зі служби додому стомлена й виснажена, що живе сама й варить чай на примусі, що думає про свою працю й іспити, кохання зовсім не є проблема життя. Воно припадає на «сверхурочні» години. Кохання, шлюб, кохання в шлюбі чи поза шлюбом, дівчина, жінка — ці слова загубили свій сенс. Грані стерлися. Кожна дівчина є жінка, і кожна жінка, коли в її посвідці не написано «розведена» чи «заміжня», є дівчина.

Пожне бурю не той, що сіє вітри, а той, хто змагається їх не пустити!

Те, що ми звемо любовʼю, надто складне й суперечливе почуття, і в ньому завжди найменше того, що ми звикли називати любовʼю.

Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.

Що може напоїти спорожніле серце, що може заспокоїти невгамований смуток душі?!

Мораль є справа звички, згусток засвоєних навиків…

Ми шукали неправдоподібних істин…

…я не зношу невизначености. Я ладен прийняти будь-яку гірку й прикру звістку, щоб тільки все було зрозуміле і ясне.

Коли я міг задовольнити бажання, я більше не бажав.