Хотілося без думки дивитись перед себе і стежити, як усе твоє нутро сповнюється тишею і миром.

Їхні очі бачили на кожному возі, що приїздив із міста, тільки ворогів. Відтіля приїздили до сумирних хат із розкладками, контрибуціями, арештами й розстрілами. Село прокляло їх і зарилось у свої нори.

І оці прищаві народні вчителі, що не годні на жодну акцію, хіба що тільки на роль попихача, ці маленькі люди, що в крові своїй носять від віків анемію і зраду, і це вони ще гадали створити державу! Не маючи за собою, крім сантиментальної туги та спорохнявілих «національних святощів» анічогісінько, вони ще можуть скаржитись! Вони ще хочуть, щоб до них прислухалась влада? Влада тих, які кровʼю і муками розтерзаних на численних фронтах купили собі право на існування? Ні, це принаймні наївно!

Чудна наша пісня. Вона і тужить, і сміється разом. Чудна, як і вся наша химерна історія, що почала Хмельниччиною, а кінчила «отечеством» та «Енеїдою» Котляревського, прокинулась у девʼятсот сімнадцятому — і пафос свого відродження обернула у вишиваний фарс... Чудернацька наша історія...

Я зовсім тебе ще не знаю, село. Ти така сама загадка, як і вся химерна нація...