…всі одним миром мазані…

Хіба кріпаки не люди? - спитав він. - І кріпаки живуть на землі, а не під землею...

З щастя та з горя скувалася доля.

Молодіж завжди кохає волю, уводе в життя інші думки, пестить інші надії - свою весну справляє.

Соромно було одступитися і страшно поступитися.

Життя - як те колесо котить: того униз несе, другого угору підіймає, щоб знову у землю втоптати... Де ж те щастя та доля, що ждеш й дожидаешся, залучиш на хвилину, а там... тільки натомиш себе дурними надіями.

Без землі — нема волі.

Немає долі — немає й радості!

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Життя, кажуть, зжити — не поле перейти. Життя — що погода. Як серед ясного літнього дня, коли сонце аж пече, так гріє та світить, дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари, — заклуботались вони; насупилось небо... заховалось сонце — похмуріло... загуло, закрутило, закушпелило шляхом... Зиркнула блискавка, загуркотав грім. гряк! трісь!.. Отакечки й тут. Оце тихо й мирно, любо та мило... гульк! — не вспів озирнутись, як повернуло на негоду...

Воля для чоловіка вільного — чарівниче слово, а для невільника — мед — п'яне чоло. Воно, як дурманом, як хмелем, затуманить усі його думки, гадки, надії: усе для його вмерло, оглухло, одно воно зосталося, одно воно тільки й сяє й гріє по темному шляху його темного життя.

"Скрізь неправда... скрізь!" — шептав він. "Куди не глянь, де не кинь — усюди кривда та й кривда!... Живеш, нудишся, тратиш силу, волю, щоб куди заховатись від неї, втекти від неї; плутаєшся в темряві, падаєш, знову встаєш, знову простуєш, знову падаєш... не вхопиш тропи, куди йти: не знаходиш місця, де б прихилитися... Сказано: великий світ, та нема де дітися!... Коли б можна, — весь би цей світ виполонив, а виростив новий... Тоді б, може, й правда настала!.."

Злодійкувате життя не по душі самому запеклому злодієві. І в такого іноді бувають часи, що оступлять його добрі думки, мучать його, розривають. Чоловіча совість не замирає в самій запеклій душі. Старе серце завжди шукає, де б його погрітися, кому б його посвітити на прощання своїм погаслим світом.

Життя — що стерняста нива: не пройдеш, ноги не вколовши.

Тільки одна мати вміє разом кохати свою дитину і ненавидіти, жалкувати й проклинати; бажати бачити, чути - й не дивитися, не слухати. — Тільки не кожному дано знати... заглянути в чужу душу, зрозуміти, що там і до чого, подивитись у чуже серце... Гляньте в його правдивим оком, то й побачите: що там діється, що там витворяється, які іноді тяжкі муки гнітять його, яке лихо розриває...

Є такі люди, що найважчу тугу виливають сміхами, жартами. Про них завжди кажуть, що вони ніколи горя не знають; зовуть їх за те щасливими.

Обняло його зло нелюдське. Серце в його вило; душа палала...

Чіпка йде з боку отари, похнюпивши голову... Об чім він думає? Що гадає? - Нічого він не думає, не гадає. Він прислухається, що діється у його в серці, в душі. Хоче збагнути - й забуває... все забуває...

Пішов додому Чіпка, насупившись, поніс у серці гірке почуття ненависті на долю, що поділила людей на хазяїна й робітника...

Дожидати страшного страшніше, ніж його переживати.

Ми не тільки над скотиною знущаємося, - ми й свого брата часом черкнемо...

Найбільше і найдорожче добро кожного народу — це його мова, та жива схованка людського духу, його багата скарбниця, в яку народ складає І своє давнє життя і свої сподіванки, розум, досвід, почування.

Що се?.. Війна? війна?.. За яке добро так зчепилися люди?.. За які вигоди сипнула одна на другу ся сила людей? За що бʼються?.. кого бʼють?.. Не помирилися царі за царства, вельможні за панства, пани за підпанства — і давай мірятись силою: хто більше згубить безневинних душ, хто розіллє більше людської неповинної крові...

Ніч своїми чорними очима заглядала у вікно освіченої хати і кожному нашіптувала чорні думки.

Він віддався на волю своїм думкам, котрі, як голодні звірі, метали його на всі боки.