В сій вічній, невмирущій, бо вічно відроджуваній в кожнім новім індивіді енергії, в глибокім переконанню в її корисності і в стихійній вірі у здійснимість її планів і тривкість її результатів лежить щось глибше, ніж сліпий інстинкт самоохорони і продовження свого життя.

Чоловік чоловікові - що винен і що може дати, крім тільки спочуття, співстраждання під колесом лютої світової сили, що давить всіх і все, хвилиною пізніше, хвилиною раніше?

Я тихий і здержливий, як саме отсе життя, що окружає мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповнює усе моє єство.

Здається мені, що з кожним кроком я відходжу все далі від «культурного» життя, що зосталося там за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості вертаюся «до себе», «додому».

Лежу, не рахуючися з часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого не треба, нікуди не треба, і ніщо її не жене й не пригадується.

…мене переймала божевільна втіха, екстаз давнього чоловіка перед огнем — його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої — коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.

…мені було приємно думати, що я сим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в сій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей.

Недоробленість українського відродження, розпорошеність української інтелігенції, занедбання нею свого обовʼязку перед безʼязикою і безосвітньою народною масою, відречення від славного минулого, від таких скарбів рідної народності — здавались мені всесвітньою ганьбою і безчестям, яке крило й мене, й усі живучі покоління поскільки б вони не хотіли приложити рук до того, аби з того безчестя очиститись.

Тепер наше гасло - самостійність і незалежність.

Завдяки історичній пам'яті людина стає особистістю, народ - нацією, країна - державою.

Життя гарне, але вся краса його в рухові, в змаганнях до цілі, в свідомості участі в його творчості, а не в пасивній обсервації сього руху.

Доки народ живе, живе і його мова.

Добре робити історію важливіше, ніж гарно писати її.