Я тихий і здержливий, як саме отсе життя, що окружає мене. І тільки радість, тиха, безмежна радість наповнює усе моє єство.

Здається мені, що з кожним кроком я відходжу все далі від «культурного» життя, що зосталося там за мною, за тісною стіною лісу, за глибокими проваллями долин. Вертаюся назад від нього, в глибину століть, тисячоліть. З шумливої галасливої гостини, повної всякої напруженої ненатуральності, вимушеності, нещирості вертаюся «до себе», «додому».

Лежу, не рахуючися з часом, в блаженнім стані істоти, якій нічого не треба, нікуди не треба, і ніщо її не жене й не пригадується.

…мене переймала божевільна втіха, екстаз давнього чоловіка перед огнем — його наймогутнішим опікуном і товаришем, оборонцем від холоду й пітьми, подателем життя і радості.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої — коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.

…мені було приємно думати, що я сим розкішним лісом іду до життя, що я спочиваю в сій гостині у природи, щоб з новими силами вернутися до життєвої праці серед обставин сучасного культурного життя, в сучасному світі ідей.