Заговорила десь певність, що так же не можна лінуватися, що треба неодмінно подумати над своїм життям. Лише подумати - і тоді все враз виясниться. Хотіла вже думати. Але безупинний якийсь ритм, ніби глузуючи, не давав їй зупинитися, зосередитися. Перед очима лише в такт, один по одному проходили знайомі марудні дні, місяці, роки. Плавко, без відповіді.

Надія любила ранок. Усі люди й речі здаються такими чистими, чіткими, виринувши з нічної пітьми. Навіть ці навалені в одному напрямку однакові будівлі з обох боків базарної вулиці здаються невдалим візерунком школяра. Хочеться тоді дихати, дивитися на все, і мимохідь зменшуються кроки.

Тепер, перепускаючи крізь пальці чорні слова, вона помітила, що дні всі якісь…однакові і йдуть безупинно один по одному.

Неможливо, неможливо ж, скрізь один навісний ритм.