Ах, як я втомився, мамо!

…юні фанатики комуни.

…розкололось моє власне «я».

Я йшов у нікуди. Без мислі, з тупою пустотою, з важкою вагою на своїх погорблених плечах.

…проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час…

…темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.

…в такім стані фанатики йшли на священну війну.

Город мертвий і йде в дику середньовічну даль.

…це була дійсність: справжня життьова дійсність - хижа й жорстока, як зграя голодних вовків. Це була дійсність безвихідна, неминуча, як сама смерть.

…Шість на моїй совісті? Ні, це неправда. Шість сотень, шість тисяч, шість мільйонів - тьма на моїй совісті!!!

Тут, у глухому закутку, на краю города, я ховаю від гільйотини один кінець своєї душі.

Ага, ви теософи! Шукаєте правди!.. Нової? Так! Так!.. Хто ж це?.. Христос?.. Ні?.. Інший спаситель світу?.. Так! Вас не задовольняє ні Конфуцій, ні Лаотсе, ні Будда, ні Магомет, ні сам чорт!.. Ага, розумію: треба заповнити порожнє місце…

І знову я пізнаю себе нікчемною людиною й пізнаю: десь під серцем нудить. І не ридати, а плакати дрібненькими сльозами хотілося мені - так, як у дитинстві, на теплих грудях.