Ліс привітав мене лагідним шумом вершин, як доброго знайомого, душевні турботи котрого він здавна знав і не раз заспокоював своєю відвічною мудрістю, упевняючи, що всі наші турботи — суєта суєт...

Вона любить мене, в тому я переконаний всіма фібрами душі і кожним атомом тіла.

Не раз зазирав я в темну безодню її очей, стискав в обіймах її тепле молоде жагуче тіло, п'янів від його пахощів, пив з її вуст нектар і чув тремтіння тих вогких вуст.