Каліка той, хто не здатен Предківщиною дорожити. Людині дано пам’ять, що сягає у віки, тому вона й людина...

Ми сини такого народу, що протаранював старий рабський світ бронепоїздами своєї ненависті. Матері у спадок нам передають не чваньковитість, не пиху та захланність, а почуття честі, гідності й волелюбства – це ж чогось варто!

Чи не більше мусить лякати живучого те, що проіснувати він може марно, безцільно, пройти дорогу життя людиною- авоською, відцвісти свої весни пустоцвітом? Так у чому все-таки він, «конечний зміст всієї мудрості земної?». Як бути справжнім? Як досконалитись? Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи?

Навряд чи взагалі є щось гідніше, як вдосконалювати свій дух, увічнювати себе в творіннях своїх і дарувати їх нащадкам.

Собори душ своїх бережіть...

Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе — хто іскрить!

Треба не смерті боятися, а відцвісти свої весни пустоцвітом.

Що ж воно таке — справжнє почуття, оте, що в піснях його названо коханням? Спорідненість душ? Близькість, в якій раптом починаєш почувати свою людську повноцінність? Чи вибух взаємної ніжності, що, як джерело оте, несподівано відкрившись, ударить з глибини, явориться на сонці, клекоче, кипить нездоланно...

А він не зірку — сонце їй подарував! Сонце своєї довіри, любові й чистоти.