Роман осмислює переломну добу 1918–1919 років — час постання й падіння Західноукраїнська Народна Республіка — крізь внутрішній досвід людини, що повернулася з війни. Центральна проблематика твору — травма війни й руйнація ілюзій прогресу. Через спогади Прокопа Повсюди постає оголена правда фронту: безглузді атаки, тисячі смертей за «нікчемні висотки», тіло, понівечене шрапнеллю, крик у лазареті. Війна стирає межу між людиною і жертвою, зводить нанівець цивілізаційні здобутки й оголює парадокс «прогресу», що вимірюється новими способами нищення. Андріяшик ставить питання про співвідношення війни й революції, про ціну національної свободи та неминучість збройного конфлікту, коли одна нація пригноблена іншою. Герой болісно усвідомлює: навіть розуміння безглуздості війни не завжди звільняє від її історичної неминучості. У цьому світі страх стає не лише емоцією, а способом існування — атмосферою, що формує покоління. «Люди зі страху» — це роман про людину, яка пережила чистилище війни й змушена знову шукати опори там, де сама історія хитається під ногами.