У мене душа злиняла, була вона запашна і ясна, як день весняний, а стала вогка й темна. Іноді я і тебе ненавиджу, і себе, бо погані ми, не такі, як я хочу, не такі, якими будуть колись люди, коли настане та гармонія.

Я хочу жити. Жити хочу повно, не для майбутнього, а для сучасного.

Важко йти, а коли глянеш в безодню, голова крутиться і тягне стрибнути вниз. Треба йти тихо-тихо і боляче, що не можна швидко і вільно вгору побігти, там, де сонце і синє небо.

...погано, коли думки стрибнуть за межу, яку життя встановило.

Голод з села стрибнув, на вузлових станціях зупинився, а там поїхав залізницею, в місто поїхав. Ліг по вулицях і хапає то того, то іншого...

От в роботі я не боюся себе розгубити, а в любові так здається, що розгублюся, трудно уникнути закисання. Любити хочеться якогось по-новому...

Не хочу я пристосовуватися до свинушника.

Життя це - картина в картині.

Бачить вона море широке, ясне, а крил немає щоб перелетіти це море.

...вона продавала тіло лише, а він душу в неї купити хоче.

...більше уваги звертай на ту, що любиш, силкуйся зрозуміти кожну маленьку думку її і вмій чути те, про що не кажуть, про що іноді мовчать.

Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже: «Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти». І проходить або вмирає… Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки. Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика. Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло: «Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас».

Товариші, земля крутиться. І всім вам, - і не-свиням, і свиням, невільний чи вільний рятунок буде. Допоможіть же тим, хто заслаб в дорозі.

Зустріньте ж сонце вартими сонця.

Певно тому, що немає ритму єдиного між людьми, то іноді немає ладу всередині самої себе.

Я хочу любити так, щоб увесь світ став вогненний.

Тепер всі в любові живуть мозком, а не любов'ю.

Ох, як ненавиджу я цей оптимізм казьонний. Тих, що робітників пастушками роблять, і так на зневірених та на "песимістів" гримають. А самі не вірять, а самі брешуть, а в самих не болить, бо все це чуже їм і нерідне.

І любов є, щоб любити, і сили є, а життя примушує любити сіро...

Почув, що ніби весь світ він прийняв у серце своє і не зможе тепер байдуже ховатися від нього.

Життя — це точка з тисячами ниток у всі боки, таке різноманітне, таке хороше. І досадно було тільки одно, що прожити можна тільки по одній ниточці. Яку не візьми, а все по одній… Ну, чому не можна жити хоч два рази. І почувається великий сум за життям незнаним і недосяжним, чужим життям.